Зоз того погара опивали ше цверчки!
Зоз тей судзини мац кармела
дзеци на Перилу
и готовела дзивину за вистатого ловара.
Прето цверчки и нєшка
так опито шпиваю по хотаре.
Прето и нєшка око стрежаце коло Єлашу.
Дзивинске и ловарово.
Чийо оштрейше - одлучує хвилька.
Хвилька цо ше розцагла през вики,
Чийого живота?
Чи мож розумиц писню цверчкох
и вино з винїцох Перила?
Чи мож розумиц ловара и сарнї
хтори ше нашли пред ловаровима дзецми
у миски з глїни?
Кармели ше и опивали зоз снами
и єдни з другима.
Пияни цверчки Перила опивали сарнї
хтори поставали плєн чловекови - згуснуте месо
у глїняней судзини за ловарово дзеци.
Чи вони, чи єдзенє, чи сон
и нєшка приповедаю
о схопней руки гарчкара
цо єй подаровал форму
з котрей виходзели пиянства,
забойства и ситосц.
И нєшка писня цверчкох
здабе на опитосц з перилского погара
и смак з глїняней судзини
на смак забойства Єлашу.
Подруче нєшкайшого валалу Миклошевци и його хотара було
населене и у епохах предисториї, бронзового и старого желєзного
часу. При нєшкайшей сучасней драги, на виходзе з валалу ґу
Томповцом, находзи ше польо под назву Перило. У винїцох и
оранїнох на Перилу найдзени велї фалатки глїняней судзини
хтору мож датовац до штреднього и позно бронзового часу. Зоз
того локалитету зачувана мала судзина (медзи 1600. и 1350.
роком пред нашу еру).
ЄЛАШ - лєс недалеко од Миклошевцох у напряме Перша.
Оцисок стриберного крочаю
У стриберно-чарней бразди крочай
- оцисок судьби през вики.
Од Бреукох по Руснацох.
Складали ше крочаї до часу
- вше вецей пасма до паметаня.
Тисячи роки - як лєт шитара
над воду у єдним дню.
Хто зме то, жено бреуцка,
у истим оциску крочаю у бразди?
Цо нам гуторел смак дзивей черешнї,
смак дзивого ореха зоз старого лєса?
Цо приповедали сарнї у змерканю
и чупори дзивих гускох
цо ше спущовали на завяти поля?
Келї дзиви черешні випукли?
Келї дзиви орехи виросли?
Келї сарнятка зволовали сарнї-мацери
у розгойсаних желєних житох?
Келї чупори дзивих гускох
зоз курнявами прилєтли до тих крайох?
Келї дзеци, од твоїх бреуцких по руски,
оберали дзиви черешнї и орехи по лєше?
Чи мали исти смак як и гевти
келтски, римски, готски, аварски, славянски?
Прешли, жено бреуцка,
войни безчислово, пошесци и хороти
прейг твойого оциску крочаю.
Остали на нїм крев и слизи,
остали трапези и радосци,
тельо же бизме ше
и после телїх викох у нїх препознали.
Жено бреуцка,
стриберни оцисок крочаю твойого
и нєшка приповеда
о тим же ши була.
Чи будзе дахто, жено бреуцка,
бешедовац о наших оцискох крочаю
у миклошевским хотаре?
БРЕУКИ - илирске племе хторе жило на подручу нєшкайшого
Сриму у трецим и другим вику старей ери. Спрам опису антицких
авторах, дознава ше же на подручу вуковарского краю, цо
значи и нєшкайших Миклошевцох, жило илирске племе Бреуки.
Перунов нав
Е, мой Перунє!
Як ши лєм мог у дубоняцих
и громовских войнох
обецац нав свойому стаду?
Верело ци же може створиц
жем у хторей загучи славянска душа,
же после твойого грому
ожиє бразда
у хторей зачати плод.
Плод твойого стада, мой Перунє!
Попривязовали блїскавки на талпи
и крочели на жем бреуцку,
же би з часом постали єй панове.
Же би створели нав
идуци за твоїма громами!
И кланяли ше твойому мену,
на жеми бреуцкей!
Кланяли ше зоз страхом
у хторим ключкала надїя!
Яка є прекрасна у своїм тирваню
на жеми бреуцкей!
И кресцени и нєкресцени,
так, у зациху твойого мена,
верели до наву.
По перши бурї и перши громи!
Розлївали ше страхи прейґ тих польох
по нагаднути руски страх.
Од громох и войнох.
За громи це стадо розумело
- за войни нє!
Е, мой Перунє!
Як би стадо твойо
любело за живота дочекац нав!
Кед ши розумел тоти жаданя,
прецо ши го привед на тоти
миклошевски поля?
ПЕРУН - у славянскей митолоґиї найпознатши бог,
бог бурйового нєба, бог гирменя и грому.
НАВ - спрам славянскей митолоґиї место дзе душа одходзи
после шмерци - рай.
Quo vadis, Руснаку?
Quo vadis, Руснаку?
Зайда и колчок на хрибце.
Зайда и колчок у души.
Quo vadis, Руснаку?
У зайди кромка и мено.
На колчку боль и сон.
Хто кого припнє?
Широке паньске польо и твой крочай.
Широке сплашене шерцо у зайди.
Кед вискочи на дильов
нїгда ше оцисок судьби
назад нє враци.
Quo vadis, Руснаку?
Вочи бурйом и вочи сну!
И нїґда назад.
(Кед же и шмерц напредок?)
Крочай на крочай,
з меном и кромку у зайди,
од першого плачу
по остатнї колок до труни.
Кольки под ребрами живим,
а колки остатнї звук мертвим.
Вше исти кольки!
У зайди кромка и мено!
Quo vadis, Руснаку?
Гу кромки и мену страх додати.
Кед ше през вики вельки бию
хтора це цеплїнка притулї?
Виками,
у зайди з меном, кромку и страхом.
Quo vadis, Руснаку?
QUO VADIS (латински) - Кадзи идзеш?
На початку другей половки 19. столїітня, до вуковарского
краю населюю народи з Бачкей и Банату, а верх насельованє
досцигує медзи 1870. и 1890. роком. У тим селєню участвовали
и Руснаци, хтори приходза до Миклошевцох зоз Керестура.
Шлїди
предкох
2.
И бул други Ферко - Папрадвань у Керестуре
„котрий от злочестивих рукьх на власним фундушу
через вистрел оружив 38 рочни напрасно погинул 1886 року".
И шицко пре жем!
Пре бразду напрасно забитинадїї
до лєгчейшого и лєпшого живота.
Е, чукундїду!
Чи ши сановал, з иншакого швета, Ержу зоз шесцерима дзецми,
шейсцома подоцатима пипинями на Шимковим полю?
Бо, док стала пред судом з дзецком на рукох
кати лагодно пред ню шедзели.
Верел ши до розуму и сцел по Божому!
А прешвечене - людзе найчастейше добре думаю лєм себе.
И преверене - велька бразда пита ище векшу.
Цо ши вец сцел од моцнєйшого од себе?
Нач ши глєдал розум у бразди?
У власней ци бул остатнї попатрунок.
И було так Ферку Папрадваню.
Потомком печац о судьби и преклятству.
У борби доброго над злим
на хвильку победзело друге.
Чи вредзела добра надїя, чукундїду?
„Най судьба Божия судит".
10.
И була я. Агнета Бучкова.
У души зляти и радосци и жалї предкох
- пришнїта писня о щесцу.
И веренє до того сна.
Чи то надїя чи преклятство?
Хто то зоз предкох виорал писню?
Од бразди по Млєчну драгу розпяту.
И пред Слунком и пред гвиздами на колєнох!
Мац Божа,
припнї ми на душу пипинє и мотиля,
можебуц будзем вериц же сом була у писнї.
За кажди сон цверчка єден стих.
За кажду бурю єден стих.
За кажду любов єден стих.
За кажде розчароване єден стих.
Цо за преклятство?
Мац Божа, поведз,
чи сом насправди була лєм у писнї?
Бурї и черешнї
Преклятство чи кара
Єшень.
Преклятство чи кара
зачирели до блата шицок боль?
Форґови войни котурбичаю ше над счарнєтима главами.
Страх векши од ока
пригнатого за жертву.
За кого?
Пита ше Руснак схилєни по жем у нєрозуменю нєрозумства –
за кого войни кед його оружиє плуг и мотика?
Клєчаци у блаце модлї за свой дом и свою бразду.
А страх векши од каждого ока!
Глави счарнєти як песци
а песци нєт.
Лєм руки зложени на молитву.
И пришага на вирносц.
Кому? Руки и розум нє знаю!
Предодредзени жертви при церковней порти.
На место велїчаня Всевишнього страх векши од очох.
Цо за нєвира при Божим храме?
Яким ше то богом приноша жертви?
Молитви лєм на хвильку услишени.
Лєм тельо же би ше нога вицагла зоз єшеньского блата
и вошла до ярнього минского поля або цмей ноци занавше.
Лєм тельо!
Лєм тельо же би оддихла душа!
Страх нє!
И далєй є векши од очох.
Року 1991. на подручу на хторим ше находза Миклошевци почала
война. Дня 20. новембра прейґ сто души мали буц депортовани.
Позберани у центре волала чекали свою судьбу обок при церковней
порти. После пришаги на вирносц и послухносц то ше того дня
нє случело.
Штиґлинц
Кажди раз кед чуєм мено - Мижо,
злядзує ше крев!
Вше кед го вигварим
вилєтнє зо мне подаровани штиґлинц жалосней писнї
пре хтору достал шлєбоду.
Врацену шлєбоду!
Чи и твой вични сон шлєбода, Мижу?
Чи це болєло?
Чи ши на концу похопел же нє шицки розумя шпив птици?
Чи ши похопел, Мижу?
Нїґда ши нє бул Михал!
Чи то розумели кати?
Нє розумели!
Нє розумели штиглинца у шлєбоди!
Нє розумели го анї у труни!
"Прето ци нє дали анї шлєбоду, анї труну!
А бул ши штиґлинц на шлєбоди!
Лєм вєдно зме могли розумиц його шпив!
Я нєшка жива рана,
а ти висше як штиґлинц лєташ!
Мижо, Михал Голик Матисов, мой єдини власни братняк траґично
забити на самим концу януара 1992. року, вєдно зоз родичами
Веруну и Юлином (моєй мацери братом).
Єдней жими ми принєс и подаровал штиґлинца, хторого зме познєйше
пущели на шлєбоду, прето ме кажда памятка на ньго здогадує
на штиґлинца. Мижо озда и на нєбе постал штиґлинц.
Майски одход
„Ей, нє видно тот мой валал"
Май. Найкрасши часи.
Лєм дзе су?
Множи ше страх стораз!
Страх и зайда у рукох!
По стораз!
Сто остатні попатрунки на власни дом!
Кельо смутку у сто зайдох!
Преплашени ярабици збити до єдного
попатрунку!
Чи ше прежиє по други?
Одгукую преволани мена.
И нє болї песц и нога по целу.
Болї душа
и питанє - чом?
Чом форґов зла так по його хрибце?
Чи гамишносц судьба?
И путую обрани, бити, престрашени души
вше далєй од домох.
И молитва зацихла. Думка станула.
Шицко дате судьби до рукох!
И прейґ минского поля
по конєчни смуток за нїм.
После того або шмерц або повторйованє:
„Ей, нє видно тот мой валал..."
Розлял ше руски жаль и слизи ше улївали до Босуту!
Чи сцигнє дакеди Босут и по власни праг?
Дня 18. мая 1992. року зоз Миклошевцох депортовани коло
100 особи, углавним Руснаци. Вигнанство векшина прежила по
1998. рок у Винковцох.
Дом без очох
“Хижачко стара”
Доме мой, хто ци видлобал очи
у бурйових дньох
у хторих ше опатрали мойо сказковите дзецинство
и преклани найблїзши род?
Хто ци у ноцох приповедал приповедки
о обецаним раю у розквитнутей загради,
док през нього преходзели
цудзи крочаї и цудза думка?
Хто то подоцал старей лози коренї,
хто оберал вишнї у твоєй загради
и хто розбивал полни орехово плоди
док ми розшати по швеце
зберали слизи до фартухох,
шивели и охорйовали
и приповедали приповедки о тебе?
У нїх, доме мой,
були два дзецинства, два младосци и два старосци
зоз горку скорку хлєба и полно любови.
Чи то знали цудзи крочаї,
чи чувствовали їх талпи
смак тей трапези и тей любови?
Чи дараз о нїх роздумовали
док з млатком забивали пса, остатнього чувара тей памятки?
Чи ми дакеди виприповедаш, доме мой,
о чувству цудзини зоз хторим
уходзи чловек до хижи з образами розпяца
и трома крижами за гроб?
Чи дочекаш, можебуц, єдного дня,
розтрешени, як души твоїх власнїкох,
же ше зидземе и виприповедаме войнови жаль
хтори з нас справел памятку
хторей хибя лєм зохабени крижи за гроби
же би мала свой конєц?
И нїч нє будземе бешедовац.
Шицко останє глїбоко як гроб
най млади будую доми
хтори буду патриц на шицки боки швета.
Наш час бул иншаки.
Прето зме, доме мой, страцели ясни попатрунок,
прето нам ше и нєшка у преднїх хижох розума
привидзую крижи порихтани за гроби.
Прето зме цали у питаньох, доме мой!
Прето зме таки страцени!
Кед же ци ше дакеди враци вид,
любела бим буц твойо жренко,
хторе нїгда вецей под образом у преднєй хижи
нє увидзи крижи у думкох!
І
После 18. мая 1992. року наш дам у Миклошевцох остал празни.
У преднєй хижи, под образами остали три крижи за гроби Голикових
Матисових. Познєйше шицко розцагане, та аж и облаки и дзвери.
У нїм бивали цудзи людзе.
Чи то, наисце,
я? Чи ти?
Хто зме?
- Кед же це єст, поведз ми хто сом?
- Ту сом! Лєм ше питам хто сом?
- Кед зме два швети - чом нє помагаш?
- Маш свою материю - свой швет!
- Чом вец на таки нєматериялни способ похопюєм швет?
- Пре предодредзеносц!
- А цо то?
- Спокуси материялного швета же би ци инишки швет
бул драгоказ.
- А цо ми дал окрем спокуси?
- Спознанє же материя ма и свой други бок
и же є нє єдина одреднїца живота.
- Кед знаш, поведз ми хто сом!
- Агнета и нїч вецей!
Лєм крегка писня нєпознаваня швета коло себе.
- И людзох?
- Нє! Кажди чловек - лєм чловек зоз своїм античловеком.
Завиши чи є писня чи камень.
- Вец, модлїм це, зачувай ме як писню!
У Кисачкей
улїчки
викривени час
Розпука
Розпукло нєбо!
Розпукнул мешац на два половки
и виши над улїцу.
Розпукнул сон на два боки
и глєда ратунок думки.
Хтори мой бок розпукнутого єна?
На хторей половки мешаца
морйо слизох?
На хторей половки
Гора надїї?
Нє видно з тей розполовеней улїци
нїч окрем цмоти.
Чи ше з другого боку лєпше видзи надїя?
Чи други бок
плїва у мешацовим розполовеним морю?
Розпукла душа!
Ище єдна, Милево,
у истей улїчки розпукнутого нєба
и розпукнутого сна.
Хто злучи фалатки розпуки
кед ше з мешаца
на сон виляло морйо слизох
и нєбо ловґло под терху думки?
Ище лєм єдна нєдошнїта ноц
блука
по Кисачкей улїци Нового Саду.
Розваляни швет
Вше вецей розвалєнїска!
Капе цепла слика улїчки з лїповим пахом.
Одходзи до забуца.
Иншаки днї приноша нови роки.
Одходза боляци.
Випровадзую их дзвони з Николаєвскей церкви.
Улїчка нє иста. Доми нам ище исти.
Остарени записую ше до забутого тирваня.
Тирваня мирней улїчки
кед могли себе прейґ драги
єден вик патриц до склєняних очох.
Нєставаме у нїх.
Розвалєнїском то нїч нє значи.
Лєм гевтей нїтки страценосци
цо повязує сни очкох.
Крочай у крочаю и после вика значи лєм крочай.
И талпи з боляцу пету
шнїю над розвалєнїсками
сни зоз младосци у Кисачкей улїчки.